ФутТайм від Григорія М.Реви.
«ФутТайм» від Григорія М,РЕВИ. Випуск 101.
У випуску:
—- Ветеран про роки, проведені у футболі і хокеї.
—- Як скоро роменські «МАЯКині» заграють в Україні?
—- Що відбулося в Сумах 25 років тому?
Гра в особах
Микола КОРЖ: Я не шкодую ні про що
Він був зірковим гравцем футбольної і хокейної команд «Факел» з Дружби, ворота яких захищав. Місцеві вболівальники називали його Всеволодом Бобровим. Найбільших успіхів Микола добився у футболі, зігравши 244 матчі за 15 сезонів. І це не рахуючи поєдинки і роки, проведені в інших командах.
Не менш цікава й інша статистика. За «Факел» забив 11 м’ячів, парирував 11 пенальті ( 4 з них у одному сезоні), не реалізував 4 пенальті і 4 рази його називали кращим гравцем матчів. Крім того, грав за конотопський «Рефрижератор», у складі сумського «Маяка» став чемпіоном області, з охтирським «Спартаком» виграв Кубок «Робітничої газети», має ще золоту медаль за перемогу «Строителя» у чемпіонаті Кизил-Ординської області , що в Казахстані, був переможцем і призером інших турнірів. За спогадами ветеранів футболу, Микола грав надійно, мав хорошу технічну підготовку, вміло обирав місце у воротах. Він очолює Символічний клуб воротарів команди, які провели «сухі» матчі. На його рахунку 62 такі зустрічі. Захищав ворота і його менший брат Володимир.
Сьогодні ветеран дружбівської команди – гість «ФутТайму».
Не рахував, Миколо Олександровичу, скільки ти м’ячів пропустив, відбив і парирував за свою кар’єру?
-У спорті ти вже майже півстоліття, спочатку як гравець, а наразі – як керівник. Що воно тобі дало?
-Скажу коротко – масу емоцій, численні спілкування, багато друзів і виховав життєві якості, як так потрібні кожній людині.
-І не шкодуєш, що саме так склалася твоя життєва доля?
-Жодного разу не шкодував про це. Можливо, було б і краще, але всього не передбачиш і, як кажуть, не запрограмуєш. І якби повторилося все спочатку, дещо можливо змінив би, дещо доповнив би. І чого досяг у житті – вдячний спорту, друзям, а особливо дружині та двом своїм донькам, які в усьому мені допомагали і всіляко підтримували.
-А з чого для тебе розпочався спорт, а точніше – футбол і хокей, якими ти займався паралельно, адже в ті часи не було належних умов для тренувань?
– З вуличних баталій. Поєдинки влаштовували на проїжджій частині дороги. Грали до упаду. То були своєрідні турніри на зразок «Шкіряного м’яча» і «Золотої шайби», в яких виступали до 10 команд Переможець отримував солодкий приз – кілограм шоколадних цукерок. Хокейні майданчики старанно готували: заливали водою, чистили від снігу. Ключки самі майстрували. А які баталії проходили, про синці і травми ніхто й не думав. Дух боротьби захоплював…
-А з якої позиції ти розпочинав?
-З першого дня зайняв місце у воротах. Мав непогані природні дані. Мені подобалося вступати в боротьбу із суперниками, рятувати команду і особливо радувало відчуття польоту, коли ти у стрибку летиш за м‘ячем або дістаєш його у кутку воріт. Ці відчуття не відпускають мені й донині.
-До речі, а як ставилися до твого захоплення батьки?
-Не заважали, адже спорт стимулював, дисциплінував і привчав мене до порядку. Допомагати батькам по господарству не було для мене проблемою.
-А як були справи із навчанням?
-Не повіриш- до 8 класу був відмінником, а потім трішки здав. З хокейною командою місяць провів на зборах. Директор навіть пригрозив, що не допустить до екзаменів. Але все обійшлося. Школу закінчив з двома четвірками.
-Свій дебюту дорослій команді пам’ятаєш?
-Таке не забувається. Розпочинав з товариських матчів. 1 травня 1976 року «Колос» (так тоді називалася наша команда) зустрічався із «Зіркою» – військовою командою нашого міста. Незадовго до його завершення за рахунку 2:0 на нашу користь мені довірили місце у воротах. Підвів команду, пропустивши 2 м’ячі. Наступну зустріч з ветеранами (10:2) відіграв увесь матч. А офіційно дебютував 22 серпня у домашній зустрічі із «Колосом» з Берези, який ми виграли – 8:0. Вийшов на поле десь за 15 до фінального свистка. Наступний матч розпочав вже з перших хвилин. Але у Бурині зазнали поразки – 1:2. Дебютного року зіграв усього 6 матчів.
-Пригадай пам’ятні матчі?
-Серед футбольних поєдинків – товариська зустріч з ветеранами київського «Динамо» (1:2), матч із роменським «Електроном», за який тоді грав Вадим КОЛЕСНИК. Суперник 8 турів йшов без поразок і ми завдали йому першої поразки.
У хокеї – це матчі фінального етапу розіграшу Кубка України серед юнаків у складі збірної області, яку тренував Валерій БЕРМУДЕС. Тоді ми посіли 3 місце, а грали, зокрема Олександр ДЯКОВ, Олег МАРЧЕНКО та ін. Також часто згадує напружені протистояння з командами Сум і Шостки в чемпіонатах області, в яких ми перемагали їх і вигравали змагання.
Окремо хочу сказати про знайомство з Миколою АСТАФЬЄВИМ – популярним воротарем команди майстрів. Після ПТУ в цеху №11 машинобудівного заводу працював слюсарем-ремонтником, а Микола Васильович – ковалем. Приємно мені було спілкуватися з такою людиною.. Дещо повідав він і мені із своїх секретів.
-А курйози траплялися, після яких підводив команду?
-А в кого їх не буває, особливо у тих, хто захищає ворота. На останніх хвилинах у Глухові піймав «зайчика» і ми втратили нічию. У кубковій домашній зустрічі з «авнгардівцями» Свіси після мого удару м’яч влучив у захисника і влетів у ворота. Ми вибули з боротьби.
-А зізнайся, «договірними» були і чи довелося грати одночасно за кілька команд?
-А як ти думаєш? Не без цього. Приміром, у суботу грав за Конотоп, а в неділю – за Дружбу. Вдавалося і суддів обдурювати. А в кінці сезону відповідальні працівники Федерації футболу, мабуть, про це знали, сказали: – Досить, Миколо, нас дурити! Надалі з цим було покінчено.
-Мені стало, що ти підготував книгу про історію команди «Факел». Хто тебе надихнув?
-Зацікавив капітан команди Анатолій ЛЯХНИЦЬКИЙ, який відіграв за «Факел» більше 20 років і провів найбільше, 379 матчів. У нього було чимало матеріалу про історію і становлення команди. Коли я познайомився, то загорівся бажанням продовжити його справу. Працювати було цікаво – не мені тобі розповідати. Паралельно готував матеріали про хокейний «Факел». А ось видати книги – це, сам добре знаєш, проблема. Але не втрачаю надії, що хтось допоможе зробити приємний подарунок вболівальникам наших команд і не тільки.
-За свою кар’єру ти і забивав м’ячі, відбивав їх з пенальті. Згадай деякі з них?
-У домашньому матчі із «авнгардівцями» Свіси вдалося двічі парирувати м’яч і допомогти команді взяти очко (2:2). Було мені тоді 16 років. У зустрічі з глухівчанами ми з Анатолієм ЛЯХНИЦЬКИМ не забили з карної точки, але команда виграла (3:1). Коли був студентом, грав за сумський «Маяк». У фінальному матчі чемпіонату УРСР серед команд підприємств цукрової промисловості перемогли представників Львівщини. За рахунку 1:0 взяв пенальті, що додало хлопцям сил і впевненості і ми, вигравши – 2:0, стали чемпіонами.
-А пригадуєш матч у Лебедині, коли ви поступилися супернику. Що вас спонукало їхати за «бубликом» за 3 сотні кілометрів, хоча можна було обмежитися технічною поразкою?
-Це про матч 1990 року, коли поїхали удев’ятьох і програли – 2:5? Тоді у нас була команда ентузіастів, які хотіли грати, не дивлячись ні на що. Ми жили футболом, любили його, не рахувалися з часом, готові були на все.
-Твою воротарську естафету продовжив менший брат Володимир..
– Йому теж подобалося грати у воротах. Мав хороші дані. Замінив мене 21 жовтня 1989 року у матчі з роменською «Сільгосптехнікою», який ми виграли – 5:0. Через травми рано довелося Володі завершити кар’єру.
-Тебе запрошували до команд майстрів сумського «Фрунзенця» і охтирського «Нафтовика». Чому не склалося?
-У сумчан готувалися 4 воротарі, зайвим був один. На мене тренери, схоже, не розраховували, бо надходив час йти до армії. За «Нафтовик» зіграв 2 зустріч із 5-и на турнірі в Москві. Але в команді відбулася зміна тренерів. Новий прийшов зі своїми гравцями. Але в нього нічого не вийшло….
-Не шкодуєш, що так сталося?
-На жаль, від мене це не залежало. А пограти на високому рівні хотілося. Хто тоді не мріяв про великий футбол? Компенсувалося це, я вважаю, успішною грою і виступами в обласних змаганнях та турнірах.
-Повернемося до хокею Про нього ти згадав раніше? Чого добився в цьому виді?
-Йому віддав більше років, ніж футболу. Більше 40. Залишив лід, коли було вже 56. Двічі ставав чемпіоном області і двічі срібним призером. У складі команди Конотопа виступав у чемпіонаті УРСР серед товариств. Згадав такий випадок. Дві київські команди, які представляли спеціалізовані хокейні школи, між собою зіграли внічию. І все вирішувалося у зустрічах з нами. Одній ми поступилися 1:22. А іншій команді, аби стати переможцем, треба було, щоб ми не пропустили більше 21 шайби. Вони нас за стимулювали – подарувавши ключки, шайби, светра, а я взяв «ловушку». Нам не вистачило однієї шайби. Суперники розгнівалися і забрали свої подарунки.
Цьогоріч хокеїсти Дружби оступилися, програвши городянам Шостки у півфіналі – 3:5.
-Якої ти думки про хокейний чемпіонат області?
-Хокей, незважаючи на погодні умови, залишається популярним в області. Питання – чи надовго? В командах мало молоді, де їх готувати і де їм грати? Зими вже не такі морозні і стабільні, як раніше. Тож треба мати криті майданчики або зі штучним льодом, хоча б два на область. Важко зрозуміти позицію обласної федерації щодо участі деяких ветеранів, яким вона не дозволяє виступати, аби не ображати…ветеранів сумських команд, котрі поступаються їм майстерністю. За Коровинці грав Роман ЛАВРИК (свого часу він виступав за команди майстрів Києва і Донецька). Йому забороняли, як і нашому Юрія ЧАРОВУ. Мовляв, будуть нас обігрувати на одній нозі. А в кого тоді вчитися і молоді та самим ветеранам? Невже це їи не цікаво?
Микола КОРЖ ( у верхньому ряду – у центрі):- Збулася мрія ветеранів дружківського футболу. Осінь -2011 року стала золотою для команди міста, яка вперше стала чемпіоном області.
-Ти вже 10 років працюєш директором місцевої ДЮСШ і тренуєш футбольну команду. Головна проблема для закладу і команди?
-Особливих проблем для закладу немає. Нам, можна сказати, пощастило, що у нас такий керівник громади. Маємо від Євгена Івановича ХАРИТОНОВА всіляку підтримку. Наші вихованці заявляють про себе. Приміром, нещодавно Софія ШКАТУЛА відзначилася на міжнародних змаганнях з літнього біатлону, а Єлизавету ГІРУН взяли до однієї з футбольних команд столиці.
Проблема у футболі – це нестача кваліфікованих гравців. Молодих перспективних передаємо до ФЦ «Барса». Наразі там навчається четверо наших учнів, ще троє грають за інші команди. Це не тільки наша проблема. Мав розмову з тренером одного зі столичних інтернатів Він сказав, якщо у них раніше займалося до 300 юнаків, то наразі в рази менше. А що говорити про периферію, де і кваліфікованих кадрів не вистачає, і коштів обмаль виділяється, і належних умов для тренувань немає, і немає з кого вибирати. Я не беру оці півтора роки. Гравців повинні відбирати, а не набирати. У молоді, на жаль, інші пріоритети. Спорт, в тому числі і футбол, їх вже мало або взагалі не цікавлять.
-На завершення нашої розмови – про що мріє ветеран футболу Микола КОРЖ?
-Аби спорт і футбол розвивалися, були масовими, щоб заняття ними були, як раніше, модними. А ще мрію про нових ФОМЕНКІВ, ШУРШИНИХ, ГУСЄВИХ. Сумський футбол має здібних юнаків. І наше завдання – допомогли їм «засвітитися» у великому футболі.
БЛІЦ-ІНТЕРВ’Ю
-У якому порядку розставиш слова Порядність, Професіоналізм, Патріотизм?
-У такому, як ти сказав..
-Що найбільше цінуєш в людях?
-Чесність, порядність і доброту.
-Чи багато у тебе друзів?
-Так, багато. Дякуючи футболу і хокею та роботі .
-Друг – це людина, яка…
-Готова прийти на допомогу в будь-яку хвилину.
-Коли останній раз дарував квіти коханій людині?
-15 серпня. Це день народження моєї дружини Лариси.
-Якби у тебе був мільйон доларів, щоб ти з ними зробив?
-Роздав би нужденним людям. Дивишся, як вони живуть, сльоза пробиває. Скільки так можна?
-Твоя думка щодо декомунізації?
-Вона потрібна, але без перегинів, яких, на жаль, вистачає. Чи варто все робити під одну гребінку. Причому тут письменники, спортсмени. А що на заміну пропонують реформатори? Навіть Богу не дано право переписувати історію..
-Твоє улюблене свято?
-Новий рік. Це новий етап у житті, хочеться завжди сподіватися на краще.
– Над чим часто задумуєшся, що тебе хвилює?
-Над проблемами життя, над тим, як жити далі, як буде розвиватися спорт і що кожен керівник робить, аби скоріше відбулися зміни на краще. На жаль…
-Якби ти завершив речення Коли я був малим, то мріяв…
-Про перемоги київського «Динамо» і стати хорошим футболістом.. Коли кияни програли Кубок СРСР «Арарату» я плакав. На жаль, «Динамо» відверто не радує. А яким я був гравцем – запитай краще у тренерів і вболівальників.
Футбол у регіонах
«МАЯКині»» спалахнули у Ромнах
У Ромнах серйозно почали займатися жіночим футболом. За це треба дякувати ГО ФК «Маяк».
ДИВИШСЯ – пройде пара-трійка років і однойменна команда «засвітиться» на всеукраїнському рівні. Дуже хочеться в це вірити. Адже колись у Сумах була жіноча футбольна команда «Спартак», яка стала бронзовим призером чемпіонату України у Вищій лізі. Проте її швидко «поховали» в історії. Правда, Катерина САМСОН могла вибитися і наразі захищає ворота жіночої збірної України і полтавської «Ворскли» . Сподіватимемося, що хтось із «МАЯКинь» заявить про себе, а ще краще, коли це зробить ВСЯ КОМАНДА!
А поки що дівчата готують себе до майбутніх випробувань: вони наполегливо тренуються, набираються досвіду і шліфують майстерність, правда по -домашньому.
ФК «Маяк» за підтримки голови Асоціації футболу Роменського району Олександра КВАШІ провели жіночий чемпіонат району. І хоча в ньому взяли участь лише 3 команди, але це – лише початок. Головне – взяли старт. До команд роменчанок приєдналися дівчата «Фортуни» з Талалаївки сусідньої, Чернігівської області.
Гості склали належну конкуренцію господаркам. Команди зіграли по 3 матчі кожна з кожною. До очного протистояння «Маяк» і «Фортуна» мали однакову кількість очок. Тож чемпіонство вирішувалося саме в цій зустрічі. Роменчанки впевнено грали і не менш впевнено святкували вікторію – 6:2. Вони, набравши 15 очок (5 перемог, 2 поразка), – на чемпіонській вершині. У суперниць – срібло (12 очок. 4 перемоги, 2 поразки), бронза – у «Маяка-2» (9 очок, 3 перемоги, 3 поразки).
Організатори відзначили кращих виконавців у 6 номінаціях. Забивши 14 м’ячів, змагання серед бомбардирок виграла Валерія ШКІЛЬ («Маяк»).
Ось вони такі, дівчата «МАЯКині».
Як це було
Вперше в Україні! Чемпіонат світу по-сумськи
З ініціативи фаната футболу Ігоря БОДІКА, який, на жаль, відійшов у вічність (царство йому небесне), в Сумах було започатковано незвичайний турнір з міні – футболу – Чемпіонат світу по-сумськи- 1998. Це було своєрідне ноу-хау в Україні. З часом подібні турніри влаштовували і в інших регіонах.
В ЧОМУ його родзинка? Він проходив за програмою ЧС, що відбувся того року у Франції. Аматорські команди за жеребом обирали собі збірні, які виступали на ЧС-1998, і презентували їх на сумському чемпіонаті. Приміром, Бразилія – це «Фрунзенець», Парагвай – «Корона», Данія –«ТОП- радіо» і т.д. У 8 групах грали 32 команди – з 14 травня по 9 червня.
Групові матчі впевнено провели «Фрунзенець» / Бразилія – не пропустив жодного м‘яча, «Колос»/Італія – забили найбільше- 18 м’ячів, «ТОП-радіо»/Данія, «Петролекс»/Туніс, «Псел» /Хорватія і т.д.
Напружено і цікаво проходили зустрічі плей-офф. У півфіналі Бразилія/ «Фрунзенець» грають – 0:0, післяматчеві пенальті краще виконують сумські бразильці. В іншому матчі Туніс/ «Петролекс», завдяки влучному удару Олександра ІГУМНОВА, перемагає Італію/ «Колос». Тож у вирішальному матчі, який на «коробці» зібрав кілька сотень вболівальників, за сумський Кубок світу боролися Бразилія – Туніс. Красиві атаки, підступні удари, впевнена гра воротарів, високі швидкості – все це подарували присутнім футболісти. На останніх хвилинах тунісці вийшли вперед. Гравці розіграли швидку комбінацію і Олександр ІГУМНОВ надіслав м’яч у ворота суперників. Бразильців це не вибило з колії. Вони нарощують темп і були близькими до успіху. Та коли Сергій ГРИЦЕНКО, а затим Олександр ІГУМНОВ «розписалися» у їхніх воротах, все стало зрозуміло. 3:0 – і Туніс/ «Петролекс» стає чемпіоном світу по-сумськи. Хто грав? Брати Василь і Валерій КАТКОВИ, Сергій СЕРБІН, Петро ФОМІН, Віктор ГАЛЬЧЕНКО, Олександр БОНДАРЕНКО та ін.. Готували команду Анатолій СОЛОВЕЙ (царство йому небесне) і Сергій ВОРОБЙОВ. На фото – всі герої ЧС по сумськи-1998.
Бронзу виграла Італія/«Колос» – у матчі за 3 місце здолали Хорватію/ «Псел» – 3:0.
А як завершилися баталії на ЧС-1998 у Франції. Чемпіонами вперше стали господарі, які обіграли бразильців ( як і в Сумах) – 3:0. Бронза дісталася Хорватії після перемоги над Нідерландами -2:1.
Окрім спортивних призів організаторів, сумські меценати встановили свої. Пивбар «Прохлада» вручив векселя на кілька бокалів пива Миколі ФЕСЕНКУ і Сергію ГРИЦЕНКУ, ресторан «Козацький вал» чемпіонам – ящик пива і рибину, «Корона» відзначила 5 призами кращих футболістів, тренера і команду, «Автолюкс» подарував воротарю Станіславу ТАРАНУШЕНКУ велосипед, який зробив на ньому коло пошани і на повороті завалився. Згодом цей подарунок у нього поцупили, коли залишив веломашину на кілька хвилин біля магазину…
Кращим гравцем Чемпіонату світу по-сумськи визнано Олександра ІГУМНОВА.
Футбольне свято залишило найкращі спогади його учасників і вболівальників. Надалі в Сумах стали проводити і чемпіонат Європи по-сумськи. Обидва турніри стали традиційними.
ФОТО з АРХВІУ. 9 червня 1998 р. Ось вони, новоспечені чемпіони світу по- сумськи! Впізнаєте?