“ФутТайм” від Григорія М.Реви.
“ФутТайм» від Григорія М.РЕВИ». Випуск 170.
Цей випуск присвячений ветеранам сумського футболу, які в останній декаді грудня відзначають свої Дні народження.
Вітання
Валерій САМОЛЮК: Знайшов себе у «Яворі»
Із 16 років своєї професіональної кар’єри половину він провів у сумському «Автомобілісті» і краснопільському «Яворі». Особливо потужними були його 6 сезонів у краснопільській команді, з якою став бронзовим призером і переможцем друголігового чемпіонату України і кращим її бомбардиром за всю історію.
Днями Валерій Васильович – за футбольним псевдо Сом – відзначив свій 61-й День народження.
ЦІКАВО розпочиналася кар’єра вихованця Ворошиловградської школи-інтернату спортивного профілю. До місцевої «Зорі», яка виступала у Першій лізі чемпіонату СРСР, його не взяли. Він подався до новоросійського «Цемента», де й відбувся його дебют на професіональному рівні. Потім були «Динамо» (Брест) і «Спартак» (Семипалатинськ). Набувши ігрового досвіду, через 6 років повернувся у місто футбольної юності і його взяли до «Зорі». Але довго в ній не затримався і після того, як вона понизилася у класі, він ще рік пограв у команді, а потім перейшов до краснодарської «Кубані». Так у мандрах і пошуках своєї команди пройшли 8 років.
До Сум приїхав вже досвідченим гравцем і в 1991 році разом з «Автомобілістом» дебютував у Другій лізі чемпіонату СРСР. Перший матч зіграв з армійцями Києва (0:0) на їхньому полі. А в наступному у Харкові з «Маяком» (4:0) відзначився влучним ударом. Але так склалися обставини, що Валерій залишив «Автомобіліст», який почав сідати на фінансову мілину. Він вчасно з’явився у «Яворі», який робив перші кроки у Другій лізі національної першості.
За спогадами екс-президента ФК краснопільської команди Володимира САЄНКА, Валерій разом з Анатолієм ЄРМАКОМ були лідерами команди впродовж кількох сезонів. Вирізнялися впевненою грою, викладалися сповна у кожній зустрічі і були взірцем для молодих гравців. З усіх м’ячів, забиті Валерієм, найбільш пам’ятний, який надіслав бориспільському «Борисфену». Його потужний удар метрів з 30-и став окрасою тієї зустрічі. І в тому, що «Явір» посів 3-ї місце, а потім виграв змагання у Другій лізі і вийшов до Першої – неабияка заслуга Валерія.
Три сезони поспіль він ставав кращим бомбардиром команди (35 м’ячів). Приміром, у сезоні 1994/1995 у 13 матчах відзначився 14 разів і посів 7 місце у ТОП-10 кращих бомбардирів Першої ліги. Кожен другий м’яч був на рахунку Сома – як по-дружньому називали його партнери і друзі. Запам’яталася і принципова кубкова зустріч з його «Зорею», яку наші футболісти обіграли– 2:0.
-Валерій у кожному матчі виконував чималий обсяг на полі, завжди був націлений на ворота, від його дій залежала гра команди, – згадував Валерій ДУШКОВ. – А ще він мав неабияку гольову «чуйку», багато забивав, деякі його голи були переломними і переможними.
«ЯВІР» – «ЧАЙКА» (Севастополь) – 3:1. «На початку другого тайму гості відігралися. Та коли господарі підсилили гру, захисні редути севастопольців не витримали. Впродовж 10 хвилин САМОЛЮК (з пенальті) і ПРОНІН зробили перемогу «Явора» переконливою».
«ЯВІР» – «ТАВРІЯ» (Херсон) – 2:1. «Лише на останніх хвилинах першого тайму господарям вдалося знайти шпаринку в обороні суперників. САМОЛЮК дальнім ударом змусив херсонців розпочати з центра поля. А закріпив перемогу ЛЮТЕНКО, який вийшов на заміну».
«ЯВІР» – «ТЕМП-АДВІС» (Хмельницький) -4:0. «… У першому таймі краснопільці перегравали суперника за всіма статтями, але забити не змогли. А після перерви, коли отримали від тренера на горіхи, впродовж 25 хвилин ЄРМАК, ЛЮБИМОВ і двічі САМОЛЮК зробили перемогу «Явора» впевненою».
На жаль, в одному принциповому матчі Валерій отримав серйозну травму, після чого довелося завершувати кар’єру на професіональному рівні. А міг ще не один рік радувати своєю грою. На жаль, травма нагадує Валерію Васильовичу про себе.
За 6 сезонів у «Яворі» В. САМОЛЮК провів 162 матчі і забив 40 м’ячів. А за 16 років його доробок склав 419 поєдинків і майже 70 м’ячів. Гравець входить до Символічного клубу «Твоя висота. 100 +» Бориса ШУРШИНА і Клубу бомбардирів імені Григорія ЛАЗАРКА.
МАТЧ з ІСТОРІЇ. Чемпіонат України 1995/1996. Перша ліга. «ЯВІР» (Краснопілля) – «ДНІПРО» (Черкаси) – 4:2. Стадіон “Колос”. 32 градуси. 2500 глядачів.
«ЯВІР»: Кудимов, А.Єрмак, Дем’янець, Горох, Попович, Листопадов (Острівний, 60), Шуршин, Завгородний, САМОЛЮК, Богач (Артюхов, 61), Липинський (Ніязбаєв, 65). Тренер: В.Душков.
«ДНІПРО»: Пилипенко, Фощій, Ковбій, Нікітенко, Ільїн, Бакарас, Медведев, (Шапошник, 75), Тобілко (Тюпкін, 68), Циба (Широкородюк, 81), Киреєв. Тренер: І. Чуприна.
Голи: Попович (20) , Шуршин (36), САМОЛЮК ( 48, 75) – Медведєв (52), Киреєв (88).. Попередження: Нікітенко.
Юрій ПАНЧЕНКО: Наш «Фрунзенець» – у спогадах і фотографіях
«Якби не Пан, то футбольної команди «Фрунзенець» давно б уже на заводі не було». Так говорили свого часу про Юрія Олександровича ПАНЧЕНКО гравці і вболівальники, який мав псевдо ПАН. Спочатку був її вправним гравцем, а потім впродовж майже 25 років тренером. За цей час «фрунзенці» 13 разів ставали чемпіонами і 9 разів – володарями Кубка області.
28 грудня у ветерана сумського футболу поважний ювілей. Юрію Олександровичу – уже 75! Не віриться!
З Юрієм Олександровичем ми зустрілися на стадіоні «Авангард»,де він провів 40 футбольних роківі який став для нього своєрідню другою домівкою.
-Тут, можна сказати, днював і ночував, добре, що жив поруч зі стадіоном, – згадує ювіляр. – Тут зіграно не одну сотню матчів із суперниками різних рівнів, тут провели чимало змагань у рамках Спартакіади об’єднання. Прикро, що такого поля не було у нас свого часу, грати доводилося , як говорили хлопці, на городі. По-доброму заздрю вихованцям спортшколи, що нарешті вони мають змогу тренуватися в нормальних умовах. Про одне доводиться шкодувати і лише згадувати , що все хороше кануло в Лету, про футбол і спорт нагадують фотографії в домашньому альбомі та спогади, які часу від часу зринають в пам’яті.
-75 – багато це чи мало?
-Це вже поважний рік. Згадую розмову на той час з директором СК «Фрунзенець» Олександром ШАПОВАЛОМ, коли нам було по 60. Замовляли, до скількох років хочемо дожити. Олександр Миколайович замовив до 70. Скільки Богом відведено, стільки й буде, – сказав я. На жаль, його вже немає на цьому світі. Царство йому небесне.
-Зі спортом продовжуєте дружити?
-Частково так. Від батьків мені дісталася дача. Влітку практично щодня сідаю на велосипед і з десяток кілометрів накручую. Задоволення отримую неабияке. Можу з онуком м’ячем, як кажуть, «побалуватися», адже він свого часу тренувався на «Барсі», грав у чемпіонаті ДЮФЛ України. Богдан БІЛОШНІЧЕНКО – ти про нього ще розповідав по радіо. Він – бронзовий призер ДЮФЛУ, срібний – розіграшу Кубка регіонів, переможець Кубка України Євро-2012 . Жаль, що не потрапив до ПФК «Суми». Один тренер сказав – молодий ще, а інший – не підходить. Жаль, у нас таке ставлення до своїх випускників. Пам’ятаєш, як було раніше? У команді обов’язково мали грати юнаки до 18 років. Скільки тоді їх «засвітилося» у командах різного рівня!
ФОТО з АРІВУ Юрія ПАНЧЕНКА. 1966 р. Команда групи підготовки сумського «Спартака». У центрі між першим і другим рядами – Юрій ПАНЧЕНКО. Ліворуч (у шапотці) – Михайло ФОМЕНКО.
-А як було у ваші часи? З чого почався футбол?
-З 8-го класу, з вулиці, де ми ганяли годинами м’яча. Ми – це Саша і Коля ТІТОВИ, Валера ДЕРИПАСКІН, Віталій ЯРОШ, Єдік БАКУЗОВ…
У 1964 році проводилася перша Спартакіада Сум серед школярів. Я грав за СШ№1.У фіналі ми поступилися – 1:2 футболістам четвертої. А судив ту гру тренер ДЮСШ «Спартак» Костянтин ЗІНОВЬЄВ, який і запросив до школи. Тренувався разом з Миколою БЕЗВЕРХИМ, Василем КАТКОВИМ, Миколою СТЕЦЕНКОМ, Валерієм ДЕРИПАСКІНИМ, які згодом заграли у нашій команді майстрів. Затим перейшли до старшої групи Сергія ОРЛОВА. Грали на першість України серед груп підготовки при командах майстрів. Суперники були солідні – вихованці харківського «Металіста», київського «Динамо», донецького «Шахтаря» та інші. Довелося грати проти Євгена РУДАКОВА, Юрія ВАНКЕВИЧА. Виступали ми добре, часто відбирали очки, завершували виступи у «золотій» середині.
-Ви практично були вже під командою майстрів. Чи пробували вас?
-Олександр СЕРБІН, який працював другим тренером, звертав увагу на своїх вихованців, але не все від нього залежало. Перевагу віддавали приїжджим гравцям. В команду взяли Михайла ФОМЕНКА, Валерія ДЕРИПАСКІНА і Миколу СТЕЦЕНКА. А мені прийшов час йти служити в армії.
-Як правило, тоді футболісти «служили» у спортротах. Вам пощастило?
-Частково так. Службу проходив у Костромі. На першості дивізії посіли 2 місце. І в цей час розпочалися події у Чехословаччині і нас розкидали по військових частинах. Мене направили в школу сержантів. Як сказав командир, фізично я готовий, залишалося навчитися команді наліво-направо і більше нічого не робити. У 1970 році демобілізувався.
-Того року сумський «Спартак» невдало дебютував у 2-й групі класу «А» ( це перша ліга). Грав невдало і в підсумку вилетів з неї. Тоді, мабуть,було не до вас?
-У дубль мене взяли, зіграв два матчі з командами Житомира (1:0) і Вінниці (1:1). Олександр СЕРБІН відверто сказав, що намічаються серйозні зміни і порадив влаштуватися на завод і пограти у робітничій команді. А там, мовляв, буде видно. Я вдячний Олександру Семеновичу за пораду. Влаштувався у 7-й цех, працював балансувальником. Тренер заводської команди Микола АСТАФЬЄВ дізнався про мене, сказав: – Пан, давай приїжджай, без заявки будеш грати. Тобто підставою. Тоді у Кролевці проводилися матчі фінального етапу чемпіонату області. У вирішальній зустрічі із командою училища СВАКУ, в якому «проходили службу» деякі гравці команди майстрів, ми поступилися – 2:4. А наступні 3 роки поспіль вигравали звання чемпіонів області. То були мої перші нагороди.
-Працювали робітником, потім головою цехової профспілки і паралельно тренером команди. Як вдавалося все це поєднувати, адже треба було вирішувати багато соціальних питань у цеху?
-Важко наразі однозначно відповісти на це запитання. Молодий був, ентузіазму працювати хоч відбавляй. Поступово втягнувся в роботу, отримував задоволення, що комусь допоміг вирішити те чи інше питання, щоб люди, а їх в цеху працювало до 500 осіб, дійсно відчували увагу і конкретну підтримку з боку профспілки. Добре, що я був звільнений голова профспілкового осередку, тож і часу на тренерство вистачало. Були роки, коли команда могла взагалі зникнути. Спільними зусиллями вдалося її зберегти. Вдячний Миколі АСТАФЬЄВУ і Володимиру ПОПОВУ, з якими довелося працювати в команді і вчитися у них.
-Говорили, що генеральний байдуже ставився до спорту загалом і футболу зокрема.
-Це не правда. Хоча фанатом не був, але постійно цікавився здобутками і тим, як організовано фізкультурно-спортивна робота, якою було охоплено до 50 виробничих і спеціальних підрозділів. Він особливу увагу приділяв виробництву, а вирішенням соціальних питань займалися його заступники Олександр БАРАНІК і Володимир ЧЕРНЯК, а також голова профкому Віталій БІЛОВОДСЬКИЙ. Футбол вони, як і багато фрунзенців, любили, жили проблемами команди, яка була лідером обласних змагань і впевнено почувалася на всеукраїнському рівні. Сприяв розвитку колективний договір, згідно якого щокварталу виділялося 30 тисяч рублів на фізультурно-спортивну роботу. Вистачало грошей і футболу.
-Чому футболу приділяли таку увагу, адже були й інші види спорту, в яких фрунзенці мали пристойні результати?
-Футбол на підприємстві дуже любили, він входив до програми Спартакіади. Футболістів залюбки брали на роботу. Якщо не мав спеціальності, міг її здобути. Гравцям начисляли середній заробіток. Вони могли спокійно тренуватися і готуватися до змагань. Запитаєш – скільки отримували? 160-180 рублів, а дехто- в залежності ким працював- 200-250. На той час це були хороші гроші.
-Тричі «Фрунзенець» ставав призером розіграшу Кубка «Робітничої газети» серед робітничих команд.
-Згідно постанови Кабміну, ці турніри влаштовувалися з метою реклами підприємств.
Пам’ятаю на листі з Кабміну стояла віза гендиректора «Організувати команду і зробити все за постановою Кабміну». А це означало – команді «зелена» вулиця.
На жаль, нам жодного разу так і не вдалося виграти ці змагання. У 1989 році у Миколаєві були близькими до цього. У вирішальному матчі зіграли внічию -1:1 з місцевою «Хвилею». За кращою різницею м’ячів Кубок дістався господарям.
«Друге місце посіла команда сумського «Фрунзенця», яка справила на фахівців дуже добре враження. Тренерам Володимиру ПОПОВУ і Юрію ПАНЧЕНКУ вдалося створити сильний і боєздатний колектив, що представляв СК «Фрунзенець».
(«Довідник-календал «Футбол-90»).
-А які ще матчі можете згадати, в яких і ви, і команда брала участь?
-Участь у складі збірної області у міжнародній товариській зустрічі з болгарським «Ботєвим», два фінальні поєдинки Кубка області з краснопільським «Явором», де команди по разу його виграли, багаторічні принципові протистояння з роменським «Електроном» і шосткинською «Свемою», товариську зустріч з ветеранами київського «Динамо» та інші.
Окремо скажу про поїздку в Туапсе на турнір, присвячений 70-річчю ВЛКСМ. Не повіриш – з Харкова до Сімферополя летіли літаком. Чи багато тоді робітничих команд могли дозволити собі таку розкіш? Той турнір «Фрунзенець» виграв, завдяки влучному удару Олександра БОБУХА перемогли у фіналі команду Києва.
ФОТО з АРХІВУ Юрія ПАНЧЕНКА. 1988 р.»Фрунзенець» після перемоги на турнірі в Туапсе. Юрій ПАНЧЕНКО у другому ряду крайній.
-Вибачайте за наступне запитання. Відверто – були матчі, в яких домовлялися із суперниками або якісь з цікавими епізодами?
-Одного разу ми виступали у розіграші Кубка України. Обігравши в 1/64 фіналу павлоградський «Космос» – 1:0, вийшли на першолігову полтавську «Ворсклу», яка того сезону боролася за путівку до Вищої ліги. Гравці пропонують- піти домовся, хай вони нас простимулюють. Тренер був не проти, але пообіцяв поговорити після першого тайму. Хлопці вирішили дати супернику бій. Все йшло за їхнім планом. І так сталося, що ми забили м’яч у свої ворота, а до кінця першого тайму гості подвоїли свою перевагу. У підсумку поступилися – 1:3. Після матчу тренер полтавчан пошкодував, що не прийняв нашу пропозицію, мовляв, для чого було лізти із себе і витрачати сили на нашому «кочкарнику» ? Ти ж, мабуть, пам’ятаєш, яке тоді було поле на «Авангарді»?.
Незручний випадок пригадав, що стався після товариської зустрічі з ветеранами київського «Динамо», з якими зіграли – 1:1. Наступного дня зустрічаю команду, аби відвезти її до Краснопілля. Бачу Йожеф САБО не в дусі. –Чим ви нас нагодували, у всіх печія? А ти – лапотник, не зміг розібратися? Довелося почервоніти. Підвели кухарі, не на тому маслі смажили яєшню.
-На вашу думку, закономірний фініш команди, яка швидко зникла з футбольної карти області?
-Думаю, що так. Після того, як пішов розвал підприємства, не стало спортивного клубу, закрилися всі програми, багато людей почали звільняти з роботи. Тривалий час об’єднання було флагманом машинобудівної галузі, а ким стало?. Дожилися до того, що не було чим платити. Футболістам, приміром, замість грошей видавали шоколадки, ковбасу, тушонку тощо. Соромно було у такий спосіб із суддями розраховуватися.
-Без перебільшення скажу – Юрій ПАНЧЕНКО – це історія команди «Фрунзенець», якого, на жаль, вже багато років немає. Все – у спогадах.
-Такі, на жаль, реалії нашого життя. Є ще друзі, з якими грою радували вболівальників, здобуваючи перемоги. На жаль, сьогодні не такі ми вже й молоді…
ФОТО з АРХІВУ Юрія ПАНЧЕНКА. 2014 р. Ветерани сумського футболу різних років.
Олександр АЛФЕРОВ – екс-тренер угроїдської «Юності» і краснопільського «Явора»:
– І «Юність», і «Явір» неодноразово зустрічалися із «Фрунзенцем» – на той час незаперечним лідером обласної першості. «Тягатися», як тоді говорили тренери, із сумчанами було вкрай важко. Підбір гравців був сильний, як зараз пам’ятаю,- Стас ТАРАНУШЕНКО, Слава МАЛЬЧЕВСЬКИЙ, Женя ТАРАНЕНКО, Костя ШЕЛЕХОВ, Саша ЖУРБА, Володя СИНЯГІВСЬКИЙ – що не прізвище, то історія команди. Закономірно, що вони 5 років поспіль вигравали чемпіонське звання.
Нещодавно зустрівся зі Стасом на змаганнях ветеранів. У хорошій формі перебуває ще. Згадали нашу футбольну юність, матчі, які, незважаючи на рахунки, завжди проходили у бойовій, але дружній обстановці. Досвіду і майстерності сумчанам було не позичати, вони нас у більшості випадків переважали.
Одного разу «Явір» обіграв, вирвавши перемогу на останніх хвилинах фінальної зустрічі розіграшу Кубка області, За кілька років сумчани нам помстилися, здобувши мінімальну вікторію теж у вирішальній кубковій зустрічі.
Одним із творців досягнень і здобутків «Фрунзенця» був Юрій ПАНЧЕНКО. Він, вважаю, належить до когорти найсильніших тренерів області. 40 років у футболі – одиниці мають такий ігровий і тренерський стаж.
З Юрієм Олександровичем завжди приємно було спілкуватися, він ніколи не «підставляв», не відмовлявся допомогти, щось порадити і чимось допомогти.
Напередодні поспілкувалися по телефону. Приємно було почути його голос, згадати. Бажаю Юрію Олександровичу міцного здоров’я, хорошого настрою, достатку та домашнього затишку. З поважним ювілеєм тебе, Юрію Олександровичу!
Євген ЧИЖИК: Пограв із «зірками» футболу
Він першим пограв в усіх лігах чемпіонату СРСР і став першим вихованцем тренера Роменської ДЮСШ Віктора ГРЕЧАНОГО, який удостоївся звання майстра спорту СРСР. У великому футболі провів 15 сезонів. А це – майже 350 матчів, в яких забив 42 м’ячі. Він входить до обласного Символічного клубу «Твоя висота. 100+» Бориса ШУРШИНА та Клубу бомбардирів імені Григорія ЛАЗАРКА.
28 грудня у Євгена Анатолійовича День народження. Йому – 67.
ФОТО з АРХІВУ. 1983 р. «Колос» (Нікополь). Євген ЧИЖИК у верхньому ряду – крайній ліворуч. У нижньому ряду -Борис ШУРШИН (третій ліворуч).
МЕНІ, можна сказати, пощастило. З Євгеном ми навчалися в одній школіі (він був на рік молодший), тренувалися в одній групі, разом грали в чемпіонаті СРСР серед вихованців
спортшкіл та інтернатів, де суперниками були ровесники дніпропетровського «Дніпра», «Металіста» і Спортінтернату з Харкова, кіровоградської «Зірки» та ін. Наш центрфорвард таранного типу Євген ЧИЖИК ( за футбольним псевдо Джон) став кращим бомбардиром, забивши майже половину командних м’ячів. У пам’яті – ще товариська зустріч із молодіжною збірною України, яка перебувала на зборах в Ромнах. Їй поступилися … 0:16.
Після того, як Євген у складі «Електрона» зіграв кілька матчів на першість області, на нього відразу звернули увагу тренери сумської команди майстрів «Фрунзенець». Випробування успішно пройщов у матчах розіграшу Кубка Дружби між сумчанами і курським «Авангардом», в яких .забив м’яч.
Ось що писала тоді місцева преса про гру Євгена.
«…Добираючи поповнення, ставку взяли на перспективних юнаків, що добре показали себе в чемпіонаті області. Серед них – нападаючий Борис ШУРШИН з Білопілля та Євген ЧИЖИК з Ромен, які добре зарекомендували себе в товариських матчах» (Із інтерв’ю старшого тренера «Фрунзенця» Геннадія ПУТЕВСЬКОГО).
«Коли вийшов Євген ЧИЖИК, тиск на ворота гостей посилився і Анатолій ПОМАЗАН з лету послав м’яч у сітку криворіжців» («Фрунзенець» – «Кривбас» -1:1. 23 квітня 1976 р.)
«Вперше весь матч провів нападаючий Євген ЧИЖИК, від якого гості також дістали клопоту, хоча спочатку він побоювався брати на себе відповідальність за завершення атаки, але надалі грав добре» («Фрунзенець» – «Буковина» -2:2, 15 травня).
Останній матч чемпіонату 9 липня з вінницьким «Локомотивом» був 20-м і останнім для Євгена у складі сумчан. В ньому він забив перші свої 2 м’ячі. «Фрунзенці» виграли – 6:3. Виступ завершили на 18-у місці. Відбулася зміна керівництва команди. Разом з тренером Геннадієм ПУТЕВСЬКИМ юнак перейшов до «Локомотива» (Калуга). З ним він виграв Другу лігу (зона РРФСР) чемпіонату СРСР і отримав звання майстра спорту СРСР. За три роки провів 55 матчів, в яких відзначився 18 разів, ставши одного сезону кращим бомбардиром команди. Новим етапом у кар’єрі міг стати виступ за вищоліговий московський «Локомотива». Але того року він був на «вильоті» і Євген повернувся до Калуги. У перерві чемпіонату за вчинок, несумісний з посадою старшого тренера, Геннадія ПУТЕВСЬКОГО було звільнено.
Після смоленської «Іскри» і «Спартака» з Костроми Євген потрапив до вищолігового дніпропетровського «Дніпра». Однак закріпитися не вдалося. Провів 11 матчів за «дубль», 5 за основу і забив один м’яч. Він гордиться , що грав разом з Борисом ШУРШИНИМ, Олегом ПРОТАСОВИМ, Геннадієм ЛИТОВЧЕНКОМ, Володимиром ЛЮТИМ та іншими майстрами футболу.
Наступні три сезони провів у першоліговому нікопольському «Колосі». У 1982 році став бронзовим призером, але нагороди наш земляк не отримав, бо зіграв свого дебютного сезону лише 6 матчів.
Завершував кар’єру у кіровоградській «Зірці» і ще кілька сезонів пограв на аматорському рівні – в першості УРСР серед КФК, зокрема за рідний «Електрон» (див. Матчі з історії), в якому дебютував ще школярем у матчах обласного рівня.
МАТЧ з ІСТОРІЇ. Чемпіонат УРСР серед КФК. 1988 р. 4 зона. «РАДИСТ» (Кіровоград) – «ЕЛЕКТРОН» (Ромни) – 2:3. 1 жовтня. Стадіон «Піонер». 800 глядачів.
«РАДИСТ»: Попович, Гуменюк, Іонов, Бордюг, Іщенко (Ковальчук), Похиленко, О. Іванов, Пузік, Біба, Димов, Рибінцев. Граючий тренер В. Похиленко.
«ЕЛЕКТРОН»: Білашов, Олег Іванов, ЧИЖИК, Беркут, Вол. ЯНГОЛЬ (Троценко), В.Ткач, Шепель (Кваша), О.Ткач, Ясько (Вал. Янголь),Соколов, Журід. Граючий тренер О. Кваша.
Голи: Димов (17), Журід (56, 82), Рибінцев (62), ЧИЖИК (69).
Андрій БУРДЮГ: Без поразок не буває перемог
У 9 років він почав займатися футболом, а в 17, коли став студентом СумДУ, перекваліфікувався на футзал. Саме в ньому реалізував себе і став одним з найкращих гравців Сум. Він входить до Символічної збірної сумського футзалу -25. 29 грудня Андрію виповнюється 36, але він продовжує грати, подаючи хороший приклад молодим гравцям.
ВИХОВАНЕЦЬ тренера СДЮШОР «Зміна» Сергія НАЙДЕНКА кілька сезонів успішно грав у чемпіонаті ДЮФЛ України.
Швидко юнак заявив про себе у футзалі, коли почав виступати за команду СумДУ. До цього уже мав певний досвід , коли у складі «Зміни-1» став переможцем 10-го традиційного Різдвяного турніру серед юнаків і його було названо кращим захисником змагань.
Роки, проведені у команді СумДУ, були найуспішнішими у кар’єрі молодого універсала. Став срібним призером чемпіонату Європи серед студентів, у складі молодіжної збірної України (Ю-21) виступав на Першій європейській першості, був неодноразовим призером першолігового чемпіонату України, кілька сезонів пограв у Вищій. Окрім Сум, виступав ще у харківському «Моноліті» і луганському «ЛугТК». Після 18 матчів ( 3 м’ячі), повернувся додому, бо тут було комфортніше і команда мала вагому підтримку вболівальників.
Окрема сторінка у кар’єрі Андрія – 4-и «золота» чемпіонату України серед ВНЗ. Щоразу забивав вирішальні м’ячі. Приміром, у фінальних зустрічах 2009, 2011 2012 років його голи стали переможними, після яких у гравців відкривалося друге дихання і вони доводили протистояння до розгрому суперників. Сумчани обіграли відповідно – двічі студентів київського «НУХТа» (3:0 і 5:2) та дрогобицького «Каменяра-ДДПУ» (7:3). В цих зустрічах Андрій забив 5 м’ячів. З таким доробком він увійшов до трійки кращих бомбардирів ЧУ-2011. Його випередили Віталій ЗАХАРЧЕНКО (7) і Євген ПЕТРАКОВ (6) з команди Сумського педуніверситету – срібного призера перегонів.
Пам’ятні для Андрія і два матчі, коли СумДУ змагався за вихід до Вищої ліги. Першого разу сумчани оступилися у півфіналі. Зігравши у Львові з «Динамо» -1:1, на своєму майданчику зазнали невдачі -0:1. А наступного сезону реабілітувалися, двічі здолавши херсонський «Продексім» (див. Матчі з історії). «Відкрили рахунок гості на 10 хвилині. Влучним ударом відзначився БУРДЮГ. Цей гол ще збільшив перевагу сумчан за підсумками двох матчів» (Зі звіту).
У Вищій лізі виступати було важко. На відміну від інших команд, у СумДУ всі гравці були вихованцями сумського футболу. Проте хлопчиками для биття не були.
-Без поразок не буває перемог,- сказав свого часу Андрій. – Виграє не той, хто багато б’є, а той, хто це робить точніше. І це йому вдавалося. Майже 100 м’ячів надіслав він у ворота суперників, зігравши близько 300 матчів.
Заявив про себе Андрій у Екстракласі чемпіонату Польщі, виступаючи за команду «Ред Девілс». В одному сезоні добився рекордного результату, забивши 21 гол у 24 зустрічах.
Не менш успішно продовжував грати у футбол за аматорські команди Сум, Конотопа, Глухова та інші, з яким неодноразово підкорював п’єдестали пошани в обласних змаганнях. Чергового успіху досяг у цьогорічному сезоні у складі «України» з Токарів Сумського району. Разом з командою виграв чемпіонат і Кубок області, а в розіграші Кубка ЗСУ, де українці стали срібними призерами, Андрія було названо кращим гравцем турніру.
Коли Андрія у 22 роки запитали: – Якби не став футболістом, він відповів: – Хотів бути борцем вільного стилю. І добре, що ним не став…
МАТЧ з ІСТОРІЇ. Чемпіонат України 2010/2011. Перша ліга. Другий фінальний матч. «ПРОДЕКСІМ» (Херсон) – «СумДУ» (Суми) – 1:3 (перший матч – 3:4). 21 травня.
СКЛАД «СумДУ»: Хавренко (Л. Острога) – Р.Острога, Чередник, БУРДЮГ, Колесник, Саєнко, Ожог, Зеленський, Я. Пєсоцький, Карацюба. Тренер С. Пєсоцький.
Голи: Брожко (16) – БУРДЮГ (10), Я. Пєсоцький (23), Карацюба (38).
Попередження: Бербенцев (11) – Р. Острога (6), БУРДЮГ (11), Чередник (29), Ожог (31). Вилучення: Гордов (38).