Сумський футбол.
«Якщо всі виїдуть, то нікому буде захищати наше місто, область та країну»: як футбольний арбітр із Сумщини поміняв прапорець асистента на зброю.
Бути чемпіоном країни в бігу на 400 м, працювати футбольним арбітром у національних змаганнях, а під час воєнного вторгнення росії вступити до лав Збройних сил України та захищати свою батьківщину… Це не розповідь про уявного героя, а реальна історія 26-річного Костянтина Ожійова, уродженця Сумщини пише сайт УАФ.
29 квітня під час робочого візиту до Сумської області президент Української асоціації футболу, голова Координаційного центру УАФ Андрій Павелко зустрівся з головою обласної асоціації Андрієм Прохоровичем та футбольною спільнотою регіону. Серед присутніх опинився й Костянтин Ожійов, який у складний для України час поміняв прапорець асистента арбітра на автомат.
«Що сказав Андрій Васильович? Побажав нам усім мирного неба та якнайшвидшого повернення футболу», — ділиться хлопець враженнями від зустрічі з очільником українського футболу. А потім розповідає, як у свої 26 років примудрився зазнати настільки докорінних змін у житті.
Костянтин розпочав свій спортивний шлях із легкої атлетики. Його спеціалізація — біг на короткі та середні дистанції. Із 2019-го до 2021 року Ожійов вигравав золоті медалі чемпіонатів України в Ужгороді, Луцьку та Сумах в естафетах на дистанціях 4 х 400 та 4 х 800 м. Якось спортсмену запропонували відпрацювати в ролі асистента арбітра на футбольному матчі чемпіонату району, який і став для нього доленосним.
«Мені сподобалося у футбольному арбітражі. Далі були обласні змагання, ДЮФЛ, аматори та чемпіонат U-19. На 25 лютого я мав призначення на матч першості U-19 між «Металістом-1925» та «Шахтарем». Але 24-го вранці мене заскочив зненацька дзвінок колеги, від якого я й дізнався, що розпочалася війна.
Я прокинувся о 5.30, а вже за 40 хвилин побіг до військового комісаріату. Пройшов комісію, але отримати направлення вже не встиг. Тому для мене війна розпочалася з волонтерської роботи. 25-го числа я вже був в артилерійському училищі, там із перших днів велися бої», — розповідає Ожійов. А вже невдовзі після зустрічі з начальником штабу військової частини хлопця взяли до лав ЗСУ.
Костянтину навіть не спало на думку втікати від війни та шукати безпечного прихистку деінде, адже в Сумах у перші дні вторгнення залишалися його батьки, близькі та друзі: «Я просто подумав, що якщо всі виїдуть, то нікому буде захищати наше місто, область та країну. Мама з татом одразу сказали, що вони нікуди не поїдуть. Я дуже через це переживав і тому вирішив, що маю бути корисним для своєї країни саме тут».
Перші тижні війни були особливо складними для українських міст, до яких зайшли російські військові угруповання. Не стали винятком і населені пункти на Сумщині, які потерпали від злочинів рашистських загарбників.
«24 лютого росіяни пройшли транзитом через Суми. Центром проїхали десятки танків та бронетанкової техніки. Після цього вороги закрили місто. Було вкрай непросто кудись дістатися, навіть місцевим було страшно виходити на вулицю. Росіяни обстріляли артучилище, кинули 500-кілограмову авіабомбу на житловий будинок на Роменській. Я бачив ту вирву: там яма глибиною в сім метрів і завдовжки 21 метр», — розповідає Ожійов про життя в тимчасовій окупації. І зізнається, що Суми обійшла доля Тростянця, де окупанти відзначилися особливими звірствами щодо цивільного населення. Зокрема, там рашисти закатували до смерті одного з його колег по легкій атлетиці, а його тіло знайшли лише після визволення міста.
На початку квітня українські захисники вигнали окупантів із Сумської області, але, незважаючи на цей факт, у регіоні все ще залишаються гарячі точки, де продовжується активна фаза війни.
«ЗСУ видавили росіян до кордону. Але є, наприклад, місто Білопілля, яке знаходиться в 50 км від Сум. Неподалік від нього проходить кордон та розташований пункт пропуску. Туди щодня насипає російська артилерія».
Також Костянтин на своєму прикладі ділиться, як проходить звичайний день військовослужбовця під час війни: «О 8-й — ранкове шикування. Після цього отримуємо завдання на день та виконуємо їх. Є ще навчання, є курс робіт у військовій частині. Увечері мене та інших місцевих відпускають додому. Але завжди нам нагадують: «Хлопці, триває війна. Лягайте спати одягненими. У випадку дзвінка одразу вирушаємо на завдання».
Він сподівається, що вже незабаром Україна святкуватиме перемогу, а на рідній землі врешті запанує мир: «Ми виграємо цю війну, бо на нашому боці — правда. Дуже прикро, що на третій місяць бойових дій і досі гинуть наші громадяни. Але Україну підтримує весь світ, західні партнери постачають нам зброю, літаки, техніку. У Росії ж запаси озброєнь не безкінечні».