«ФутТайм від Григорія М.,РЕВИ». Випуск 238.

 

                                        У випуску:

 ---  Хто  із ветеранів сумського футболу відзначає Дні народження.

 --- Володимир ЛЮТЕНКО - про 1245 днів і ночей, проведених у полоні.

 

Вітання 

Олег ЛУКАШ:  … І 46 влучних ударів

 

     Перший матч на професіональному рівні  він провів і перший  гол забив 35 років тому, коли разом  із сумським «Автомобілістом» дебютував у Другій лізі останнього чемпіонату  СРСР.  У тих зустрічах  наша команда  зазнала поразок. За свою кар’єру  пограв  в усіх лігах чемпіонату України.

    6 квітня вихованець лебединського футболу відзначає свій 54-й  День народження.

 

   ПЕРШОГО успіху Олег добився у скаді  збірної області, яка у 1990  році  виграла срібні нагороди  футбольного  турніру за програмою останньої Спартакіади УРСР.

    Олега та ще кількох гравців Михайло ФОМЕНКО запросив  до «Автомобіліста». Вперше на поле вийшов  на заміну 10 квітня  в Ужгороді  у матчі із «Закарпаттям» (0:1), а перший  гол забив за півроку в Мукачево, зрівнявши рахунок у зустрічі з «Приладистом», але господарі  за лічені хвилини до фінального свистка забили переможний м’яч (2:1). 

    За  чотири сезони  нападаючий  міцно став на ноги, набув ігрового досвіду і помітно  свою майстерність.  Провів 124 матчі, в яких  відзначився  16 влучними ударами. Поліпшив свою статистики, коли наступні  сезони  провів в  охтирському «Нафтовику». Його доробок збільшився  на 149 зустрічей і 17 голів. Особливо «урожайним»  видався   1996 рік, коли  надсилав по 2 м’ячі  у ворота  «Кристала» з Чорткова  (3:1), нікопольського (5:0) і маріупольського  (5:1). «Металургів».

 

                   

 

                 ФОТО з АРХІВУ. 

                1991 р. «Автомобіліст» - команда  молодості Олега ЛУКАША.

 

 

    Затим  був харківський «Металіст», з яким став працювати  Михайло ФОМЕНКО.  Він запросив  ще чотирьох сумчан -  Олександра ЖУКА, Віктора ІВАНЕНКА, Сергія КОСТЮКОВА і Дмитра РУДНЯКА.  Команда стала бронзовим призером першолігових перегонів  і вийшла до «вишки». Дебют  Олега відбувся  9 грудня  1998 року  у Запоріжжі у матчі з місцевим «Металургом» (див. Матчі з історії).. Однак закріпитися  в основі  йому  не вдалося . Продовжив  грати  за  МФК «Миколаїв», повернувся в  «Нафтовик», а  завершував  кар’єру 30-річний  гравець  у Сумах у друголіговому «Фрунзенці-Лізі-99»

    За 12  років  виступів  на професіональному рівні  Олег  зіграв  379  матчів і забив 46 м'ячів. З них у Вищій лізі – 15 і 2 – відповідно.  У 6 матчах забивав  переможні або вирішальні м'ячі на останніх хвилинах. Провів на полі 24500 хвилин ігрового часу.

 

    МАТЧ з ІСТОРІЇ. 

    Чемпіонат України 1998/19909. Вища ліга. «МЕТАЛУРГ» (Запоріжжя) - «МЕТАЛІСТ»  (Харьків) -  3:2  9 грудня 1998 р. Стадіон «Металург». 3200 глядачів.
     Склад «МЕТАЛІСТА»: Горяінов, Іваненко, Пец (Карабута, 66), Пятенко, Колоколов (Скиш, 89), ЛУКАШ, Кучер, Кирлик, Рудняк, Жилін, Школьников (Шопін, 86).
   Голи: 1:0 - Ключик (12), 1:1 - Кирлик (16), 1:2 - Іваненко (29), 2:2 - Полтавець (42), 3:2 - Полтавець (44,з пенальті).
   Попередження:  Гребенюк, Богатир, Конюшенко, Маркін  - у господарів, - Пятенко, Іваненко, ЛУКАШ - у гостей.
    Вилучення : Конюшенко (44, друге попередження).

     У складі «Металіста» грали  ще вихованці сумського футболу Іваненко і Рудняк.

 

   МАТЧ з ІСТОРІЇ.

    Чемпіонат України -1992 (весна).  Перша ліга. Група «А». «АВТОМОБІЛІСТ» (Суми) – «ЧАЙКА» (Севастополь) – 2:0. 2 липня. Стадіон «Авангард».  2000 глядачів.
   «АВТОМОБІЛІСТ»:  Страшненко,  ЛУКАШ,   Хруслов, Таргонський, Кравченко, Козлов (Лазебний, 46), Рудняк, Теслик (Івченко, 70), Мартинюк, Самолюк, Цисар  (Болотов, 46). Тренер: М.Фоменко.
   «ЧАЙКА»: Гребенюк, Скорик,  Коваленко, Аверков, Олійник, Герасимчук, Лепеш (Шутов, 74), Шупіков, Шажко, Шелковий (Чесноков, 81), Гаврилюк. Тренер: О.Рудика.
    Голи:  ЛУКАШ (10), Самолюк (15).
     Попередження:  Шелковий (63).

 

 Михайло НІКОЛОЗАШВІЛІ: На полі не «сачкував»

 

    6 квітня  у ветерана сумського футболу  День народження. Михайлу Суліковичу виповнюється 59 років.

 

 

.        ФОТО з АРХІВУ. 1984 р. 

         Михайло НІКОЛОЗАШВІЛІ, Сергій КІРІЄВСЬКИЙ і Віктор  ЧІПІЖНИЙ  у  складі бережанської «Ниви».

 

     ПЕРШІ уроки  футболу він отримав у тренера ДЮСШ «Фрунзенець»  Володимира ЛАВРИКА. На  його вихованця  відразу звернули увагу  тренери  Республіканської спортивної школи-інтернату. Після 7 класу Михайло вже навчався у Києві, а уроки футболу  отримував  від  іменитих тренерів. Сумський грузин  став грати за  команду  навчального закладі і збірну УРСР у  республіканських і всесоюзних турнірах, зокрема на призи ЦК ВЛКСМ «Надія» і «Юність», а також Спартакіаді школярів СРСР.

     З усіх змагань на юнацькому рівні Михайлу найбільш пам'ятний розіграш  кубка «Надія» у Тбілісі.

     -Коли суддя-інформатор оголосив моє прізвище, - згадує  Михайло Сулікович, -  вболівальники вітали мене оплесками.  Було, звичайно приємно, адже  маю грузинське коріння.

      Цікавою була розв'язка на фінальному турнірі «Надія» у Волжському Татарської АРСР. До вирішальної перемоги у заключному матчі  над  ровесниками Казахстану (1:0) мав причетність і Михайло.  Він взяв участь в атаці, яка завершилася взяттям воріт суперників.  Разом з футболістами РРФСР (з ними  зіграли – 0:0) у підсумку набрали однакову кількість очок за однакової різниці м'ячів. Але українці забили на один гол більше, що вивело їх на  перше місце.  .

     Михайло Сулікович з радістю згадує  гравців, з якими  грав -  Андрія КОВТУНА, Ігоря ЛЕОНОВА,  Олександра ГУЩИНА, Романа ЗУБА, Олександра ДЮЛЬДІНА та інших, а також тренерів – Володимира КИЯНЧЕНКА,  Анатолія  БИШОВЦЯ, Віталія ХМЕЛЬНИЦЬКОГО,  які  виводили їх у майстри. Михайла  запросили в «Динамо», тренувався  у дублюючому складі, взяв участь у кількох  контрольних зустрічах, але на цьому все і скінчилося.

      На той час у Сумах команди майстрів вже не було і  він разом з Сергієм КІРІЄВСЬКИМ і  Віктором ЧІПІЖНИМ продовжили  кар'єру у «Ниві» з Бережан, яка  виступала у Другій лізі чемпіонату СРСР.  В ній Михайло  провів 18 матчів  і забив свій єдиний м’яч.

     -Він був вирішальним  у зустрічі із горлівським «Шахтарем»,- згадує  ветеран. -  Похвалюся, забив красиво ударом голови. Ми виграли – 2:1.  У пам’яті також товариська  зустріч, в ній перемогли «Динамо» зі столиці – 2:0.

   Після служби  в армії сподівався на  продовження  кар'єри  у  «Ниві», але тренери великої зацікавленості не  виявляли. Михайло повернувся до Сум і почав грати  за  аматорські команди.

     У складі «Маяка»  і «Автомобіліста» та лебединської «Вікторії» (перемогу здобула у «золотому» матчі над сумським «Хіміком» - 1:0)  став чемпіоном області.  Допоміг «автомобілістам» виграти  першість УРСР серед КФК і путівку до Другої ліги чемпіонату СРСР. У 17 матчах забив 3 м’ячі – чернігівському «Політехніку» (1:0), київському  «Більшовику» і «Стахановцю», у яких виграли по 2:0 (див. Матчі з історії). Кілька років ще пограв за аматорські команди, але через травму  довелося  залишати футбольне поле.

    Найкращі спогади  про роки футбольної юності  залишилися  у екс-воротаря «Маяка»  Миколи КОРЖА, який разом з Михайлом здобував  «золото» у 1988 році:

     -Михайло був капітаном команди і її лідером,- згадує воротар  «Маяка» Микола КОРЖ. -  Вирізнявся технічною підготовкою,  впевненою грою  на будь-якій позиції, ніколи не «сачкував» і завжди був націлений на ворота суперників. Маючи потужний удар,  часто ставив суперників  у скрутне становище. А ще він був  веселуном  і душею  нашої «золотої»  команди..

 

      МАТЧ з ІСТОРІЇ.

       Чемпіонат УРСР 1990 року серед КФК. Фінал переможців зон. 3 зона.  «АВТОМОБІЛІСТ» (Суми) – «СТАХАНОВЕЦЬ» (Стаханов) - 2:0.  11 листопада.

     Склад «АВТОМОБІЛІСТА»:  Давиденко. Бездідько (Іванов, 46),  Ольшанченко – к., Гринь,  Лопатено, НІКОЛОЗАШВІЛІ (Козлов, 60),  Кузьмін, Гайдар (Білецький, 50),  Ященко, Бобух,  Горькаєв.

    Голи: НІКОЛОЗАШВІЛ (28), Кузьмін (72).

 

Відверто   

   Прикордонник, екс-гравець  краснопільського «Явора»  Володимир ЛЮТЕНКО:

 

 1245 днів і ночей у полоні

 

   24 лютого 2024 р. - 23 липня 2025 р. Між цими датами - 1245 днів і ночей,  які довелося йому провести у російському полоні.  А це - 3 три роки і 5 місяців  мужності  і стійкості, віри у себе і побратимів, які не зламалися  і перемогли. Таке випробування пройшов прикордонник, екс-футболіст краснопільського Явора»  і команди прикордонного загону Володимир ЛЮТЕНКО. 

     В яких умовах  довелося виживати  і триматися  від нелюдських тортур, яке «дружнє» ставлення побачив і яке обличчя «руського мира» - у відвертій розмові  з Володимиром Леонідовичем. Після повернення додому він проходить  реабілітацію, щоб  повернутися  знову  до повноцінного життя.

 

                             

 

   «Привіт, моя любима дочечка, я повернувся», – такими були перші слова тата,

які почула Оксана у перші години його перебування на українській землі.

 

      Коли президент ФК «Явір» Володимир  САЄНКО   дізнався, що  Володимир уже в Україні, він одним із  перших привітав  його з поверненням додому.

    «Коли дізнався, що Володимира і його побратими потрапили у полон, дуже переживав за  їхню долю і  увесь цей час чекав  на його повернення і на зустріч з ним.

    Пишаюся всіма нашими хлопцями, які пройшли нелюдські випробування, не зламалися, а витримали  тортури  і довели, як писав один поет, бо Україна для кожного з нас - як рідна мати, на Вкраїні й для Вкраїни будем жити й помремо. Всі наші хлопці  справжні патріоти України.     

    .Володимиром я завжди захоплювався — коли він грав за нашу команду, служив у прикордонному загоні і коли пройшов таке надлюдське випробування. Він був бійцем на полі і залишився мужньою людиною в полоні. Я пишаюся своїм земляком».

 

     -Вітаю тебе, Володимире! Як наразі почуваєш себе, як здоров’я?

    - Слава богу, все нормально, якщо не рахувати операцію на нозі, яку мені зламали у полоні. Отримав 2-у групу інвалідності  при захисті Батьківщини. Проходжу курс реабілітації. Морально-психологічний стан задовільний. Вже місяць  на службі у Львові у ДПС. Поступово набираю форму. Є велике бажання  повернутися у футбол. На жаль, не в якості гравця (через травму ноги вже не зможу грати), а в якості тренера. Словом, життя триває.

    -Пригадай, будь ласка,  24 лютого  22-го року. Чи думав ти, що таке можливо, і як сталося, що  вас так швидко полонили?

    -Про те, що таке може статися, ми відчували, бо  розмови про можливість війни вже велися.  Доповнювали це і водії-далекобійники, які  їхали з Росії і показувати  нам фото скупчення військової техніки поблизу  кордону.

   -А якою була ситуація напередодні?

    -Було підвищене пожвавлення.  Ми дивувалися - чому всі пункти пропуску вже закриті, а наш  працює. То був своєрідний  «коридор» для дипломатів, які  тікали з України організованою  групою з Києва. З 8-ї вечора до 4-ї ранку проїхали більше 40  авто «зеленим світлом».

    Відбувши свою вахту, я  пішов відпочивати.  А 5.15 почув стрілянину. В кімнату увірвалися  росіяни, несамовито орали і стріляти вгору. Чинити опір було вже пізно. Окрім автоматів і кількох гранат у нічого у нас не було.

    -А як  окупантам  вдалося непоміченими захопити пункт?

     -Вони взяли, якщо можна так сказати, хитрістю.  На пункті - три смуги проїзду, які розділяють  потік транспорту. Хто їздив, той бачив. Одна центральна  і по одній з кожного боку. Росіяни прилаштувалися за двома фурами, які більше всього були спеціально для цього підготовлені. При наближення до  пункту фури роз’їхалися в бокові смуги,  а по центральній перли БТР та інша  техніка.

   Коли сталося захоплення,  старший зміни прикордонних  нарядів намагався  додзвонитися начальству і доповісти  про ситуацію, але  ніхто, на жаль,  не відповідав.

    -Як я зрозумів,  вас підставили. Керівництво рятувало свої шкури. Про це дехто з них  пізніше  говорив у  інтерв’ю. Вони завчасно подбали  і про себе, і про свої сім’ї. То хай це буде на їхній совісті.  І як розгорталися події далі?

    -Загалом було захоплено  близько сотні людей. Це - і прикордонники, і митники, і цивільні.  Митників і цивільних відпустили, а нас полонили.  На щастя, трьом вдалося втекти. З цього моменту, можна сказати,  і почалися  випробування і не вірилося, що змогли їх пройти.

    -Тож яким був маршрут  вашої «подорожі» просторами Росії?

    -Це пункти попуску у Брянській і Курській областях. СІЗО у Курську, переліт до Таганрога, звідти  під Воронеж і кінцевим пунктом став  Борисоглєбськ Воронежської області, де провів 3 роки і 5 місяців.

     -І яким було ставлення до вас?

     -У пунктах пропуску, де  провели два тижні,  нормальне. Годувати тричі на тиждень, дали  одяг. А ось коли перевезли  до Курська розпочалося.  На прийомі з нами поводилися, як зі злодіями. Викидали із автозаків, як собак: перший пішов, другий пішов, ставили на коліна з піднятими руками.   

    Запам’яталися слова вертухаїв. Вибачай, процитую їхню, як вони  говорили, лічилку російською: «Вы попали в Краснознаменный ордена Ленина  в рот  все дающий Курский централ». На допитах змушувати і стояти, і сидіти без руху по кілька годин. Роздягали до голу, ставили на розтяжку і лупили від душі і по кілька разів змушували повторювати лічилку.  І такі екзекуції тривали  по 30-40 хвилин  кілька разів на  день.

    -А з чого  складалося, якщо можна так сказати,  ваше меню і чи надавали якусь медичну допомогу?

     -То був жах. Кілька шматочків хліба, якась вонюча риба і їхні щі, як ми говорили,  у роті ними хоч полощи. А медичної допомоги ніякої не було.

    -А де було найважче і ви перконалися, які вони нелюди-звірі?

     -Більше 3-х років, проведених  у Борисогєбську. Спочатку у  пересильному пункті  «Жовтий чемодан» (називався так за кольором стін),  а потім у тюрмі «Чорна зона», в якій  утримувалося до  півтори сотні людей. Знущалися, як хотіли, не гребуючи нічим .Мені зламали ногу  і два ребра. Діставалося і побратимам.

      -Як ти думаєш, чому до вас було таке упереджене ставлення?

      -Тому, що ми  прикордонники, які оберігали свою країну, яку вони  так дуже ненавидять, бо ми -  бандерівці, геї і нас треба вчити  «правильно» жити. 

     -Тож як вони вас, так  би мовити, вчили жити  і виховували?

     -Після підйому  о 6-й та  сніданку і до 22 -ї розпочиналася їхня «робота».  По кілька разів  від душі лупили палицями  по різним частинам тіла, тактичними  рукавицями з пластиковим захистом. Це тривало впродовж 91 дня. Ставили  у коло з братським охопленням на плечах і змушували присідати разом  500 разів, стояти  без руху, не торкаючись один одного,  увесь  день. Це знущання проводили впродовж 121 дня. Після цього ноги швидко  набрякали. Це дає про себе знати й донині. За порушення -  били,  ставили в тут чи іншу позу, змушували стояли наприсядки, віджиматися від підлоги. І за цим вони  спостерігали на відеокамерах і  отримували задоволення від побаченого.

    А після того, як помер  Євгеній і хаків’янин  Артем  БУТЕНКО, з яким я розмовляв напередодні нашої зустрічі,  переніс  його з камери до медчастини, бити нас перестали.  А тому  вертухаю, який це зробив, згодом на рибалці  наші  служби  відомстили  за смерть побратима.

     -Чи залучали вас до якихось робіт, скажімо, підмітати територію?

      -Такого не було. За рік усього 12 разів виводили на кілька хвилин  на прогулянковий дворик.

      -А яким  цього разу було меню?

      -Давали, щоб не померли з голоду.  На сніданок - 3-4 ложки  каші з борошном і чай, на обід -  щі, на вечір -  знову каша.  За час перебування схуд більш, ні на 20 кг.

    -Окрім фізичних знущань,  як розповідали  інші полонені,  вас змушували підвищувати  культурний рівень. У який спосіб це вони робили?

     -До обіду усі 10 камер почергово  співали гімн Росії, а також «Смуглянку», «День победы» тощо. Прищеплювати, так би мовити, свій  патріотизм. На камеру давали одну книгу і змушували  по черзі її усім читати. Це були твори Леніна, про революцію, декабристів, війну… Один із побратимів жартома сказав, що за своє життя він  не прочитав стільки книг, як за ці три роки, і тепер  знає коли відбулися лютнева і жовтнева революції  і яка між ними різниця.

    -Невже серед тих нелюдів, не було  таких, хто ставився до вас трішки «яке?

     -Були двоє прикомандированих  з іншого регіону. Ставилися  до нас по-людськи, часто допомагали з  їжею. Правда, через місяць їх, мабуть, кудись перекинули.

     -Свої три Дні народження ти зустрів у неволі. Як, так би мовити,  «відзначав»?

     -У кого був День народження - на наше прохання - давали добавку - повну миску каші. Я розділяв на  шістьох. На Пасху  виділили  по яйцю і невеличкій пасоці, яку теж  розділив  на всіх.

    - Чи мали хоч якусь можливість дізнатися про ситуацію в Україні?

      -Ніякої інформації не було. Нам говорили, що Лівобережжя України, народні республіки  вже захоплені, на підході  Херсонська і Запорізька області, а Маріуполь вже відбудували.  Морально ожили, піднеслися духом,  коли до нас підселили Костянтина і він дещо розповів про ситуацію. Відтоді ми ще більше підтримували  один одного, не вірили у їхні брехливі розповіді.

    -А були такі, хто не витримував знущань і  нерви сплохували?

     -На жаль, були. Двоє вішалися, просили розстріляти, а один зрадив нас і став працювати на адміністрацію. Були пропозиції перейти на їхній бік, ламали до останнього.

    -І що пропонували?

     -Російське громадянство і йти воювати  в Україну. Були й такі, що погодилися.

     -Із вашої групи тебе повернули додому  останнім. Як ти думаєш, чому7

     -Мабуть тому, що моя мама проживає в Росії. Після смерті батька у 1994 році вона вийшла заміж і вже більше 30 років  там.

    -Коли ти зрозумів, що тебе повертають  додому?

    -Коли нас спочатку двох, а потім  по дорозі додали ще 12  побратимів переправили у Московську область  і 8 годин тривали в ангарі  із заклеєними скетчем очима і зв’язаними  руками і було чутно гуркіт літаків.

    -Що відчуває людина, для якої увесь  цей жах уже позаду?

     -Не вірилося, доки не вийшов з автобуса  вже на рідній землі. Налаштовував себе, що  років 10 тут сидітиму.  А ще  ми  були приємно здивовані, коли  дорогою додому бачили людей, які нас зустрічали з прапорами України. Всі ми тоді плакали. Це були сльози радості і щастя. Зателефонував  доці і сказав, що я уже вдома.

     -Твоя доця Оксана просто молодець. Вона довго  тебе шукати  в соцмережах, виходила з плакатами і вірила, що  рано чи пізно ти повернешся.

     -За це я її дуже вдячний  як і своїй колишній дружині за підтримку. Оксана  не втрималася і приєдналася до лав ЗСУ, займається логістичними питаннями.

    -А ти знав, що за цей час став дідусем?

    -Дізнався з листа Оксани, який отримав 13 травня. До цього  було кілька, але їх не пропускали.  Кирило  народився 25 січня, коли і ПУ.

 

             

 

                                                             Володимир із доцею Оксаною

 

    -Володимире, на твою думку, чому  росіяни нас так не люблять?

    -Мені це просо важко зрозуміти.  До цього жили, дружили, одружувалися,  їздили в гості один до одного. Я, приміром, і кілька   футболістів «Явора» грали  в  їхніх командах. І раптом таке сталося.  Від цього дуже сумно і важко збагнути у що  вони перетворили  наші села.

      Чекаю, як і кожен з нас, перемоги і миру. Як хочеться, щоб усі повернулися додому, до нормального життя і всі були щасливі. На жаль, за це доводиться дорого платити людськими життями. Всі вже втомилися від війни. Хай скоріше політики її завершують, бо важко жити, думаючи щодня про війну, про те, що відбувається.

 

   

 

      Володимир  був почесним гостем розіграшу «Кубка Героїв-2025» на Львівщині. Його поява на полі викликала шквал емоцій — це був символ відродження та віри в перемогу.

     Із дос'є  Володимира ЛЮТЕНКА.

     На професіональному рівні у  ЧУ за «Явір» Володимир  провів 117 матчів і забив 4 м’ячі.  Найвдалішим  був сезон 1994/95. (33 зустрічі і   4 голи).  Серед пам’ятних - 120-хвилинне протистояння d 1/64 розіграшу Кубка України з криворізьким «Металургом» на його полі. У додатковий час Володимир відкрив рахунок, господарі його зрівняли, а потім із його пасу Андрій ГРИЩЕНКО забив переможний гол.

     Грав у сумському «Агротехсервісі» і севастопольському  «Чорноморці». За свою кар’єру  зіграв  135 матчів і забив 5 м’ячів.

      Володимир  продовжив  грати,  коли став служити у Сумському прикордонному загоні. Був капітаном команди, з якою  майже  15 разів ставав переможцем і  призером  змагань   серед загонів України.

    

   МАТЧ з ІСТОРІЇ.

   Чемпіонат України 1994/1995. 2 ліга. «ЯВІР» (Краснопілля) – «ДИНАМО» (Саки) -2:0. Стадіон «Явір».1500 глядачів.

      «ЯВІР»: Симакович, А.Єрмак, Дем’янець (Пронін, 65), Захаряк, Садовий, Фомін, Єфимов (Любимов, 70), Осадчий  (ЛЮТЕНКО, 80), Снитко, Самолюк (Острівний, 78), Шелестинський (Грищенко, 72). Тренер: В.Богач-старший.

    «ДИНАМО»: Величко, Вєтрєнников, Лялін, Бучковський, Петрушенко, Галыкін (Донюшкін, 46), Шастін (Леонов, 46), Юрчик, Вертелецький, Пайос (Сулейманов, 46), Устименко (Лопаткін, 46). Тренер: І.Ісаєв.

     Голи: Єрмак (72), ЛЮТЕНКО (85).